Історія села
Село Орлівка розташоване в центральній частині Ямпільського району на річці В’язова на схід за 7 км від районного центру та за 3 км від станції Свеса Південно – західної залізниці. За легендою, колись у цих краях гніздилися волелюбні орли. Як розповідає лірична легенда: у давні часи невеличку кількість біленьких охайних хатинок з усіх сторін оточували ліси з кремезних дубів. Вони були казково-світлими, багатими на дичину та диво-квіти. Квітка ж конвалія вважалися найкрасивішою, а тому була найулюбленішою серед мешканців лісового міс-течка. Кожну першу неділю травня всі жителі збиралися на лісовій галявині і влаштовували веселе свято конвалій. Напередодні в суботу вони йшли до лісу збирати улюблені квіти і прикрашали ними оселі, дарували своїм коханим на знак вірності і щирого кохання. Існував такий давній звичай, хлопці запрошували дівчат до танцю, даруючи букет конвалій. Обмін букетами міг означати, навіть, згоду на одруження. У такому разі дівчина приколювала букет собі на груди. Коли ж вона була проти, то кидала квіти на землю.
І одного разу зустрілися на галявині Іванко та Марічка. Парубок дуже любив дівчину і хотів одружитися з нею. Марічці також він був до вподоби, але хотіла вона перевірити ці почуття і не на груди прикріпила букет конвалій, а опустила руку з квітами донизу, сказавши хлопцеві такі слова: «не знаю чи дійсно ти мене кохаєш, чи здатен ти на героїчні вчинки заради мене. Якщо так, то здійсни щось таке сміливе, щоб і розум тобі затьмарило».
Хлопець дуже злякався, що Марічка кине квіти на землю і гордовито заявив, що ладен, навіть орлине яйце з гнізда дістати заради коханої.
За легендою у цих лісових краях гніздилися волелюбні орли. Гнізда свої будували на верхівках велетенських дубів і пильно охороняли їх. Ось парубок, засліплений коханням, поліз у гніздо за яйцем.
Мати орлиця тривожно кружляла над головою безоглядного сміливця, ніби попереджала: не роби необдуманого вчинку, не лишай мене щастя материнства. Голосно ляскала крилами над головою парубка і нарешті збила його додолу. Упав із дерева юнак і вбився.
Існує ще одна легенда. Мисливець, який забив із рушниці орлицю, поліз до гнізда, щоб забрати орлят, та впав і вбився. З того часу в народі існує таке прислів'я: "Чоловік поліз до Орлівки, та й лишився своєї голівки".
Ця місцевість була частиною території слов'янських племен – сіверян, що входила до Новгород – Сіверського повіту Чернігівського воєводства.
Під час прокладання шляхової дороги в 1911 – 1912 рр. на центральному майдані було знайдено могильник. У землі були поховані черепа 5 – 7 відрубаних від скелетів людських голів. Це є підтвердженням історичних подій ХІІІ ст.
Перша датована згадка про село належить до 1647року. Ось відомості про с.Орлівка з архівних матеріалів "Черниговские губернские ведомости" 1854р. № 32 : "Село Орловка с трьох сторон окружено огромными сосновыми лесами, а с четвертой, с северо – запада, примыкает к местечку Янполю. Село это очень древнее и существует более 200 лет – потому, что в 1647 году упоминается здесь церковь. Надпись на камне, где стояла церковь : "Обновися сей храм Рождества Богородицы года 1647".
Після звільнення земель від поляків Орлівка була приєднана Самойловичем до Ямпільського староства і знаходилась в числі гетьманських маєтків. Після усунення Самойловича Орлівка разом з іншими хуторами та селами перейшла до І.Мазепи. Після засудження І.Мазепи Петро І віддав село з Ямполем О.Меншикову. А коли у нього маєтки були відібрані, то Орлівка разом з іншими ямпільськими селами була відписана до царських земель. В 1764р. Катерина ІІ подарувала весь Ямпільський повіт, в тому числі і Орлівку І.Неплюєву.
У 1775 році Неплюєвим в с. Орлівці був закладений кам'яний храм Різдва Пресвятої Богородиці. Будівництво закінчили в 1779р., освячення відбулося 8 вересня ( старий стиль). З того часу встановлено місцеве храмове свято "Пречиста" – 21 вересня.
Пізніше значна частина селян працювала на Свеському цукровому заводі і в механічних майстернях, які належали Неплюєву. Ті селяни, які працювала в механічних майстернях, були тісно зв'язані з революційною боротьбою Свеських робітників і брали активну участь в революційних виступах в 1905 – 1907 роках. Активним учасником революційних подій цього періоду був житель с. Орлівки – Остапенко Яків Сергійович, який за революційну діяльність був у засланні.
Після революції 1905 – 1907рр. в роки столипінських аграрних законів в селі почалось різке розшарування. Частина селян – бідняків залишили клапті землі і пішли на заробітки.
Перша в селі школа була збудована сільською общиною в 1864-1865роках. Першим учителем був церковний служник Прудник Онисій Іванович. В 1884 році була заснована казенна школа з трьохрічним навчанням.
Радянська влада в селі була встановлена в лютому 1918р. В селі був створений ревком. В 1926 році була створена партійно – кандидатська група, під керівництвом якої проводилась колективізація села. В серпні 1929 року дванадцять селянських господарств об'єднались в сільгоспартіль. В жовтні місяці до них приєднались ще дев'ять господарств і було утворено колгосп "Червоний прогрес". В 1930р – колгосп «Червона річка», в 1931 – «Червоний хутір» та „Червоний жовтень”.
У грізні роки Великої Вітчизняної війни 760 жителів воювало на фронтах, 450 з них загинуло, 423 відзначені урядовими нагородами.
Ніколи не зітреться з пам’яті орлівчан спомин про жахливу трагедію 19 березня 1942 року, коли фашистські карателі розстріляли 112 мирних жителів.
Спогади Василя Ілліча Скорозвона
«Будучи неповнолітнім, бачив гітлерівців, які кованими чобітьми топтали нашу землю. Для них не було нічого святого – вбивали людей, грабували, ґвалтували, палили села та міста. Бачив, як жінки, матері обливали сльозами похоронки, як знесилені воли орали колгоспну землю на худих корівках. Країні, воїнам потрібен був хліб. Бачив, як поверталися додому немічними інвалідами, колись здорові і сильні хлопці. »
Не міг тоді Василь Ілліч просто спостерігати за цим. Просився до діючої армії. І все таки потрапив до неї.
«Мені ніколи не забути кровопролитних битв із ворогами під Харковом, на Сумщині, у Білорусії, і Польщі. » Переможного 1945 року від осколків піхотинець Скорозвон Василь Ілліч отримав таке поранення, що далі не зміг дійти зі своїми товаришами по зброї до лігва фашизму. Інвалідом другої групи повернувся у рідне село.
Спогади Степана Терентійовича Особливця
про трагедію в с. Орлівка 19 березня 1942 року.
«... В ніч на 19 березня 1942 року в с.Орлівку ввійшли партизани чисельністю близько 50 чоловік. Загін розташувався обабіч села в напрямку селища Ямпіль. У моїй хатині зупинилося 6 партизанів. Вони повечеряли і пішли закласти сіно своїм коням. Від них я дізнався, що вранці відбудеться бій з мадярськими карателями, які будуть їхати через с.Орлівку. У партизан були кулемети та легка зброя. Зранку на Ямпільському шляху показався загін мадяр. Партизани відкрили вогонь. Добре пам'ятаю, що кулемет був встановлений на даху хати Биндюга Максима Захаровича. Десь за півкілометра від села наступ було зупинено і мадяри підібравши своїх поранених відступили. Другий наступ почався уже з трьох сторін: Ямполя, В'язової та станції Неплюєва. Складалося так, що село оточували з усіх сторін. Тоді партизани відступили, залишивши одного бійця для маскування та прикриття. Він залишився у дворі Бойко Михайла Васильовича.
Мадяри зайшли в село. Попереду верхи на коні їхав командир. І партизан поранив його, кинувши гранату. Мадяри убили партизана і почали жорстоку розправу над місцевими жителями. Першим застрелили літнього чоловіка, що мешкав у хаті на краю села Сенченко Петра, потім Павленка Дмитра Яковича, якого знайшли в погребі, Товстуху Федора Михайловича. Потім підпалили мою хату, сарай, застрелили мою дружину Агрипину Анисімівну, а мене і моїх сусідів погнали до хати Биндюга Григорія Захаровича. До нас стали приводити інших односельців. Нас оточили, поставили два кулемети, відпустили жінок, а чоловіків погнали вздовж села.До нашої юрби щоразу добавлялися інші чоловіки з осель, мимо яких ми проходили. По тих хто виглядав у вікна відкривали влучний вогонь. Так застрелили Особливця Мирона (74 роки) та хлопчика Мору Валентина. Коли дійшли до Прокопенка, то побачили, що горить хата, а біля неї люди. Мадяри забрали від пожежі всіх чоловіків і погнали всіх разом з нами на край села. Зачинили в хаті Заболотного Михайла Івановича. Поставили вартових біля дверей та вікон і почали виводити по двоє на розстріл. Всього було розстріляно в той день 108 чоловік, в тому числі і 5 червоноармійців, які тимчасово проживали в селі. Мене також виводили на розстріл, але чи то випадково, чи мене пожаліли солдати та куля обійшла. Після пострілу я впав і лежав серед вбитих з 11 години ранку до 19. Все, що відбувалося бачив на власні очі.
Що мене врятувало? Думаю, що рваний одяг та лапті. Хто був гарно вдягнений, того роздягали, розбували, а якщо був ще живий, то добивали. На моє рвання та лапті охочих не знайшлось, тому й не чіпали. Коли стемніло я ледь живий від холоду та страху поповз у ту ж саму хатину, в яку нас зібрали мадяри. Там вже був Бондарець Степан, його також розстрілювали, але тільки поранили в шию. Я перев'язав його. На другий день вранці в хату зайшли три мадяра. І стали вимагати сало і «патіфон», але я сказав, що нічого в мене не має і вони пішли. Через деякий час зайшли інші мадяри і знову стали вимагати сало. Оскільки, сала не було, то почали бити прикладами. Один із мадяр сказав мені, що треба сховатися. І я вирішив піти з цієї хати. Йдучи по дорозі до хати Толбузіна був зупинений озброєними мадярами. Один наставив автомат до моєї скроні і запитав, де я був. Я відповів, що шукав корову. Потім запитав скільки в мене „кіндерів". Я сказав, що дев'ять. Мене відпустили і я стрімголов побіг.
В цей час в селі вже був цілий обоз мадяр, який зупинився на ночівлю в нашому селі. Різали свиней, гусей, курей, грабували населення та ґвалтували жінок. На другий день вранці зібрали все пограбоване, завантажили 50 підвод, спаливши декілька хат, вирушили з села.
Через день я дізнався, що Морі Андрію Кондратовичу також вдалося врятуватися з того ж пекла. Бондарець помер через півроку, а Мора жив до 1959 року.
Коли закінчилася війна, то в 1947 році в місті Чернігові відбувся судовий процес над карателями. На нього викликали і мене, як свідка. Було осуджено 13 генералів мадярських і 3 німецьких. Всі вони у відповідь на звинувачення говорили, що виконували накази свого фюрера. З'ясувалося, що генералам було обіцяно в нагороду по 50 гектарів української землі, офіцерам по 25, простим солдатам по 5 гектарів родючих чорноземів. Крім мене на суді були інші свідки з населених пунктів від Зернова до Бресту. Більшість із них врятувались так само, як і я. Всі вони також свідчили про звірячі вчинки гітлерівців.»
Село звільнено від німецько-фашистських загарбників 1 вересня 1943 року воїнами 6-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Післявоєнна розбудова принесла перші наслідки в 1947 році – було зібрано добрий врожай. В 1951 році чотири колгоспи об’єдналися в один – «Комуніст». У 1954 році колгосп став мільйонером. У 1955 році був посаджений сад площею 90 га.
